Gazeta.ua

Ось пішли холодні дощі, а ще вчора стояло бабине літо, що не раз обманювало метеликів, будило їх. Вони прокидалися в своїх схованках під стріхою чи ще десь і вилітали до сонця й тепла. Бачив їх - Павине око, Адмірал, Лимонник, ще хтось. Їхній танцюючий політ був спросоння нерівний, наче ними водить оніміла від нічного холоду рука. Так часом падає з дерева лист, навскоси, не зовсім униз, а іноді завертає й вгору, немов хоче повернутись назад на гілку.
Мені їх трохи жаль. Я зараз у тому віці, коли тривалість життя стає співмірною з життям метеликів, це нас зближує, тільки я про це знаю, а вони ні. Я про це нагадую їм услід, не як пастух їхній, а як один із них, але трохи старший, досвідченіший і просто більший.
Рідше випадає щасливий момент, коли я од них менший.
От і цього разу так сталося. Окрім вищеперелічених, я зустрів метелика-бражника. Колись, за мого дитинства, їх було багато. Вони прилітали надвечір, уже в сутінках. Пили нектар, зависаючи над квітками глухої кропиви. Робили це як колібрі, їхні крильця при тому тріпотіли з такою пропелерною частотою, що самі крильця ставали невидимі, тільки тіло. На відміну від колібрі, ті бражники не барвисті, а здебільшого як кава з молоком. А от тіло у них особливе тулуб товстенький, зовсім без талії, шерстистий. Я б сказав, що вони нагадували овець, побачених з пташиного польоту.
Давно їх не бачив і вже думав, що вимерли.
І ось дивлюсь - а він собі сидить на очеретяній стеблині. Примерз чи втомився. Масть світло руда, ніби вилиняла. Захотілось погладити. Торкнувся пальцем волохатої спинки й відчув легку вібрацію - мов нечутне муркотіння кота. Й на мить здалося, що я менший за цього метелика або рівний з ним. І в тому відчутті виникло щастя, як тоді, коли світ був ще великий і теплий.

Був тихий золотий осінній ранок. Світ ще ніби не зовсім прокинувся й собака Маруся, мокра од роси, стояла серед двору коло веранди й мовчки дивилася на мене знизу вгору. Десь тут ховалося відчуття щастя - щастя, трохи більшого, аніж може дати тобі отакий ранок бабиного літа. Я не зразу вловив, звідки взялося те відчуття. А потім згадав.
Мабуть, почалося все не тепер, а ще перед тим, пізно ввечері, коли в нашій хаті вже всі полягали спати. І тут почувся стук у вікно. Я пішов відчиняти, не питаючи, хто там. Нічний стук у вікно, хочеш-не-хочеш, завжди тривожний, але цей був якийсь свій. Та й Маруся б обізвалася з-під веранди, якби хтось чужий прийшов. А тут вона мовчала.
Отже, я відчинив двері, не вмикаючи світла. То були сусіди, чоловік і жінка, що живуть трохи далі по нашій вулиці, за ставком. Вони приїхали з мандрівки в гори й привезли нам кошик грибів, і їм не терпілося ті гриби подарувати, поділитися ними, хоч це й могло діждатися ранку, але ж хотілося зараз. Ми не те щоб близькі, просто добрі сусіди. Може, за білого дня вони б не дозволили собі таких сантиментів. Але тепер, у повній темряві, вони навпомацки передали нам той кошик з грибами, сміялися й говорили щось зовсім необов"язкове і не важливе, збуджені радістю повернення додому. Радістю, яку, хоч про це й не говориться вголос, за наших часів краще не відкладати на завтра.